Ноосфера

ТИП ПЛОСКІ ЧЕРВИ

Загальна характеристика. Сучасній науці відомо близько 10 тис. видів плоских червів, які поширені по всій земній кулі: вони живуть у ґрунті, у воді (прісній І солоній), а значна частина їх паразитує в різних тварин і людини. Паразитичних червів, незалежно від їхньої класифікації, називають гельмінтами.

Плоскі черви мають двосторонню, або білатеральну, симетрію тіла. Свою назву отримали тому, що мають плоске тіло, в якому розрізняють передній і задній кінці, спинний, черевний, правий та лівий боки. Двобічна симетрія вперше з'являється саме в цьому типі, їхнє тіло має вигляд листка, стрічки (часто розчленованої на членики) або пластинки; сплющене в спинно-черевному напрямку і видовжене.

Плоскі черви і представники всіх вищих типів відносяться до тришарових тварин. У процесі індивідуального розвитку у них крім екто- і ендодерми (які є у кишковопорожнинних) формується проміжний, або третій, зародковий листок — мезодерма.

У плоских червів є шкірно-м'язовий мішок, який складається з епітелію і розташованої під ним багатошарової мускулатури.

Порожнина тіла у плоских червів відсутня. Внутрішні органи оточені пухкою сполучною тканиною — паренхімою. В цій тканині нагромаджуються запасні поживні речовини, вона має важливе значення в процесах обміну речовин.

Травна система має примітивну будову. Вона складається з двох відділів: передньої кишки або глотки ектодермального походження і середньої кишки, вистеленої всередині ендодермою. Задня кишка і анальний отвір у цих червів відсутні. У плоских червів (як і у кишковопорожнинних) неперетравлені рештки їжі викидаються через ротовий отвір. У стьожкових червів травна система відсутня.

Центральна нервова система у плоских червів з'являється вперше. Вона складається із парного мозкового ганглія (вузла) і нервових стовбурів, що відходять від нього. Периферична нервова система відходить від головного ганглія І стовбурів. Вона представлена нервами, які ідуть до внутрішніх органів, мускулатури і покривів.

Органи чуттів краще розвинені у вільноживучих форм. На передньому кінці тіла є органи нюху, рівноваги і зору. В шкірі як вільноживучих, так і паразитичних плоских червів є дотикові клітини.

Кровоносна і дихальна системи у всіх плоских червів відсутні. Газообмін (надходження кисню в організм і виведення вуглекислого газу з нього) у плоских червів відбувається через всю поверхню тіла. У паразитичних форм дихання анаеробне.

Вперше у плоских червів з'являється видільна система, яка побудована по типу протонефридіїв. Це система канальців, яка починається в паренхімі зірчастими клітинами з пучком війок і закінчується видільними отворами або порами. Через цю систему рідкі продукти обміну речовин виділяються із організму назовні.

Статева система у більшої частини плоских червів гермафродитна. У них є статеві залози, статеві протоки і додаткові частини статевого апарату, які забезпечують можливість внутрішнього запліднення, живлення яєць і утворення навколо них оболонок.

До типу плоских червів відноситься б класів. Нижче будуть розглянуті три класи: Війчасті ,Стьожкові черви та Сисуни (Трематоди)

Планарія біла

Середовище життя. У прісних водоймах можна знайти невеликих, 1—2 см завдовжки, плоских червів — планарій, які ховаються під листям, під корою корчів, під камінням.

Двобічна симетрія. Тіло планарії витягнуте й сплющене зверху вниз. Задній кінець його загострений, а передній – розширений, від нього в обидва боки відходить по короткому відростку — щупальцю. Це органи дотику. Тут же міститься і двоє чорних очей. Якщо придивитися, то можна помітити, що права половина планарії має вигляд дзеркального відображення лівої. Таку симетрію, на відміну від променевої симетрії кишковопорожнинних, називають двобічною. Двобічна симетрія характерна для більшості багатоклітинних тварин. Вона виникла у зв’язку з розвитком у них здатності до активного пересування.

Шкірно-м’язовий мішок. Тіло планарії вкрите війками, завдяки яким вона може плавно пересуватися. Під шкірним покривом є кілька шарів м’язів. Вони не лежать у вигляді окремих пучків, а щільно зростаються із шкірою, утворюючи шкірно-м’язовий мішок. За допомогою м’язів планарія може змінювати форму тіла і пересуватися. Під шкірно-м’язовим мішком немає порожнини, і весь простір між органами заповнений пухкою сполучною тканиною. Тканина — це об’єднання однакових клітин, що виконують певну функцію. Так, м’язові клітини планарії, подібні будовою й функціями, утворюють м’язову тканину, яка забезпечує рух. Тканину, що вкриває тіло тварини, називають покривною. Нервові клітини утворюють нервову тканину. Таким чином, планарії мають 4 різновиди тканин: покривну, сполучну, м’язову й нервову. Такі тканини є в усіх багатоклітинних тварин, більш розвинених, ніж плоскі черви.

Органи травлення. Рот у планарії міститься посередині тіла, на черевній частині. Він веде у глотку. Це ловильний апарат: через рот глотка може висуватися назовні, проникати всередину здобичі, висмоктувати її вміст. їжа перетравлюється в розгалуженнях кишечника, який закінчується сліпо. Неперетравлені рештки їжі викидаються назовні через рот. У планарії є органи. Орган — це відповідна частина тіла, що виконує ту чи іншу функцію. Так, глотка у планарії — орган для захоплення їжі й подавання її в кишечник, а кишечник — це орган, у якому перетравлюється їжа. Органи, які беруть участь у захопленні їжі, у її пересуванні й травленні (у планарії рот, глотка, кишечник), становлять систему органів, що називається травною. У тварин розрізняють такі системи: травну, дихальну, видільну, нервову, кровоносну, статеву.

Дихання. Спеціальних органів дихання у планарії немає, і розчинений у воді кисень проникає в її організм крізь усю поверхню тіла. Утворений вуглекислий газ видаляється назовні також крізь усю поверхню тіла тварини.

Виділення. Усе тіло планарії пронизане численними тонкими розгалуженими канальцями.

Нервова система! Нервові клітини планарії не розкидані по всьому тілу, як у гідри, а зібрані у два нервові стовбури. У передній частині тіла нервові стовбури з’єднуються, внаслідок чого утворюється потовщення — нервовий вузол.

Органи розмноження. У передній частині тіла планарії містяться два овальних тільця — яєчники, а по всьому тілу розкидані численні пухирці — сім’яники. У яєчниках розвиваються яйця, у сім’яниках — сперматозоїди. Отже, у тієї самої планарії утворюються як жіночі, так і чоловічі статеві клітини. Таких тварин, в організмі яких є одночасно і жіночі, і чоловічі органи розмноження, називають двостатевими, абс; гермафродитами.

Планарія відкладає кокони яєць, оточені щільною оболонкою.

Маленькі планарії, що розвинулися в яйцях, розривають оболонку кокона й виходять назовні.

Вільноживучі плоскі черви. Плоских червів, у яких, як у планарії, є війки, налічується понад 3000 видів. Це звичайно морські, рідше прісноводні плоскі черви, які вільно рухаються. Плоскі черви — хижаки, що живляться дрібними водяними тваринами.

Клас Стьожкові черви

Всі стьожкові черви (цестоди) ведуть паразитичний спосіб життя. В статевозрілому стані вони живуть в кишках хребетних тварин і людини, а в личинковому — в різних органах і тканинах як безхребетних, так і хребетних тварин. Тепер відомо близько 3500 видів. Форма тіла цих паразитів нагадує стьожку. Розмір дорослих паразитів коливається від 1 мм до 10 м і більше. Найчастіше тіло стьожкових червів складається із головки, шийки і члеників. На головці знаходяться органи прикріплення: присоски, присмоктувальні щілини і гачки. Членики утворюються на задньому кінці шийки. У одних цестод їх буває мало (3—4 членики у ехінокока), а у інших багато (40 тис. і більше у стьожака широкого). Стьожкові черви всмоктують поживні речовини всією поверхнею тіла, тобто травлення у них внутрішньоклітинне. Виділення здійснюється видільними трубками, головні стовбури яких розташовуються по боках тіла. Нервова система має таку ж будову, як і у інших класів плоских червів.

Статева система у цестод гермафродитна. В члениках, розташованих ближче до шийки, ще немає статевої системи. Згодом з'являються чоловічі статеві органи, а потім і жіночі. Яйця дозрівають у задніх члениках, які активно виповзають або пасивно викидаються в зовнішнє середовище з фекаліями основного хазяїна.

Бичачий, або неозброєний, ціп’як

Бичачий, або неозброєний, ціп’як (Taeniarhynchus saginatus) у статевозрілому стані паразитує в людини, проміжним хазяїном служить велика рогата худоба (звідси назва «бичачий»). Паразит розповсюджений майже у всіх країнах земної кулі.

Доросла цестода досягає довжини 4— 10 м; це один із самих довгих стрічкових хробаків. Ширина кінцевих члеників- 5-7 мм. Голівка, як й у всіх ціп’яків, несе чотири присоски, однак вона не має добре розвиненого хоботка й позбавлена гаків (звідси назва «неозброєний»). Стробила складається більш ніж з тисячі члеників. Особливості будови ціп'яків тісно пов'язані з необхідністю пристосування до паразитичного способу життя. Травна система у них повністю відсутня. Живляться паразити поживними речовинами, які знаходяться в кишках, всмоктуючи їх всією поверхнею тіла. Тіло їх вкрите типовим шкірно-м'язовим мішком, але покриви (тегумент) здатні одночасно протидіяти перетравлюючій дії травних соків і всмоктувати продукти із порожнини кишок людини. Органи чуттів відсутні. Пристосуванням до паразитичного способу життя є добре розвинена статева система і гермафродитизм, а також надзвичайна плодючість (у кожному членику бичачого ціп'яка знаходиться до 175 тис. яєць, за добу із організму їх виводиться близько 5 млн). Членики здатні самостійно виповзати через анальний отвір, а також, вийшовши з фекальними масами назовні, розповзатися по землі і по траві, збільшуючи тим самим можливість зараження. Велика рогата худоба заражається при ковтанні члеників або яєць.

Життя бичачого ціп’яка в кишечнику людини докладно вивчена радянськими вченими Ж. К. Штромом і Ф. Ф. Тализіним. Ці вчені проковтнули зрілі личинки ціп’яка, заразили себе цим паразитом і протягом декількох років вели ретельні спостереження за станом свого організму й життям розвинених у них ціп’яків.

Перебуваючи в кишечнику людини, ціп’як періодично відокремлює від тіла зрілі членики. У члеників при цьому відкривається кінець центрального каналу, і яйця можуть виходити через отвір, що утворився, назовні. Більша частина члеників виділяється назовні з випорожненнями, але деяка частина може виходити активно, тому що членик, що відірвався, має здатність до повільного пересування. Самостійне виходження спостерігається звичайно вночі під час сну хворого, але іноді це може відбуватися й удень.

Членики, що покинули кишечник, можуть плазувати по тілу й по білизні. За добу хворої виділяє до 28 члеників, якщо врахувати активно вийшли й з випорожненнями. У цих члениках з організму людини щодоби виділяється близько 5 млн. яєць ціп’яка.

У кишечнику людини бичачий ціп’як може жити більше десяти років.

Дорослий паразит у стьожковій стадії живе в тонкій кишці людини, а личинки його живуть в різних органах великої рогатої худоби. Хазяїна, в тілі якого розвиваються личинкові стадії, прийнято називати проміжним, з в тілі якого паразит досягає статевої зрілості — остаточним. Отже, для ціп'яка неозброєного проміжний хазяїн — велика рогата худоба, а основний — людина.

Велика рогата худоба — проміжний хазяїн бичачого ціп’яка — заражається паразитом, заковтуючи яйця його разом із забрудненою травою. У зрілому яйці втримується шестикрючная личинка – онкосфера. У кишечнику тварини онкосфера звільняється від оболонок і проникає в кровоносні судини кишечнику. Із кров’ю вона попадає в різні органи й у тканинах їх перетворюється в наступну стадію личинки – у фіну (цистицерк), що являє собою пухирець розміром приблизно з горошину, усередині якого перебуває сколекс цестоди, укручений у шийку на зразок пальця рукавички.

Найчастіше цистицерки, інакше вони називаються фіни, локалізуються в мускулах. Однак вони можуть перебувати під шкірою, в очах, у різних залозах, у мозку й інших органах.

Людина заражається бичачим ціп’яком, споживаючи в їжу сиру або погано проварену яловичину, уражену цистицерками.

У людей, заражених бичачим ціп’яком, спостерігається нудота, блювота, болю в животі, нестійкий стілець. Хворі люди страждають підвищеною дратівливістю, безсонням, запамороченням, іноді припадками, схожими з епілептичними. Відомі випадки закупорки кишечнику клубками паразита й проникнення їхніх тіл у жовчний міхур і підшлункову залозу. Особливо важко переносять захворювання діти.

Поразка цистицерками бичачого ціп’яка великої рогатої худоби проходить звичайно непомітно. Але при сильному зараженні, коли поряд з м’язами дивується мозок і серце тварин, хвороба проявляється різко й тварини, особливо молодняк, іноді гинуть.

Боротьба з тениаринхозом (захворювання, викликуване дорослою формою бичачого ціп’яка) проводиться шляхом виявлення й лікування хворих людей, а також проведення загальних санітарно-побутових заходів. Велике значення в боротьбі із цим захворюванням має виявлення й вибракування заражених цистицерками туш великої рогатої худоби, що вбиває на бойні. Цієї ж міри сприяють запобіганню тварин від зараження личиночними формами паразита. З метою скорішого викорінення цієї хвороби необхідно виявляти і лікувати хворих людей з обов'язковим знезаражуванням фекалій, не використовувати м'ясо, яке не пройшло ветеринарно-санітарного контролю, піддавати термічній обробці використовуване в їжу м'ясо і проводити санітарно-просвітницьку роботу серед населення.

Свинячий, або збройний, ціп’як

Свинячий, або збройний, ціп’як (Taenia solium) відрізняється від бичачого меншими розмірами тіла (довжина його 2—3 м) і будовою сколекса. У цього виду ціп’яка сколекс має добре розвитий хоботок, що збройний двома рядами гаків (звідси назва ціп’яка- «збройний»). Є відмінності й у будові полової системи: двулопастной яєчник постачений маленькими додатковими часточками, матка з меншим числом бічних відростків – їх усього 7-12. Оторвавшиеся від тіла, зрілі членики свинячого ціп’яка не здатні до самостійних пересувань.

У дорослій стадії свинячий ціп’як паразитує в кишечнику людини. Проміжними хазяями його є домашні й дикі свині (звідси назва- «свинячий»).

Свині заражаються личинками ціп’яка при поїданні корму, у який попадають яйця паразита. Особливо часто заражаються свині в невпорядкованих господарствах, де вони нерідко харчуються нечистотами, що містять іноді не тільки окремі яйця, але й цілі членики цестоди.

Личинки свинячого ціп’яка, називані також цистицерками або фінами, улаштовані по такому ж типі, як й у бичачого, локалізуються вони головним чином у м’язах свиней. Крім м’язів, личинки можуть вражати й інші органи.

Людина заражається свинячим ціп’яком при вживанні в їжу незнешкодженого свинячого м’яса, що містить цистицерки паразита. При захворюванні проявляються симптоми, подібні з тими, які описані для хворих, заражених бичачим ціп’яком. Однак для людини свинячий ціп’як становить більшу небезпеку, чим бичачий. Справа в тому, що для свинячого ціп’яка людин може бути не тільки остаточним, але й проміжним хазяїном. Потрапивши тим або іншим шляхом в організм людини, яйце свинячого ціп’яка здатно розвиватися тут у цистицерка, викликаючи захворювання, називане цистицеркозом. Характер захворювання цистицеркозом людини залежить від того, у якому органі й у якій кількості перебувають личинки паразита. Якщо вони локалізуються в підшкірній клітковині, у м’язовій сполучній тканині або в м’язах, важкого захворювання може не бути. Але цистицерки можуть проникати в мозок або в очі. Захворювання в цих випадках супроводжується сильними головними болями, блювотою, припадками, подібними епілептичним, і іншими нервовими явищами, ведучими нерідко до смертельного результату. Поразка очей викликає часткову або повну втрату зору.

Видалення цистицерков з мозку або очей можливо тільки хірургічним шляхом.

Боротьба з тениидозом людини й цистицеркозом свиней проводиться в такий же спосіб, як і із захворюваннями, викликуваними дорослої й личиночной формами бичачого ціп’яка. Про їх ми говорили вище.

Печінковий сисун

Печінковий сисун (Fasciola hepatica) — паразитичний плоский черв, що інфікує багатьох ссавців, включаючи людину. Хвороба, що викликається цим паразитом — фасциольоз. Черв поширений по всьому світу та має велике значення через значний збуток, що він причиняє тваринництву овець та великої рогатої худоби.

Життєвий цикл Звичайний печінковий сисун характеризується складним життєвим циклом. Частина цього циклу проходить у тілі проміжного хазяїна, в якості якого використовуються водні равлики, такі як Galba truncatula, в тілі яких паразит розмножується безстатево. Мікроскопічні мірацидії, що утворюються в тілі равлика, розповсюджуються по водоймі та по вологим лукам і утворюють оболонки навколо свого тіла, формуючи метацеркарії на поверхні рослин. Ці метацеркарії часто споживаються в їжу худобою та іншими тваринами, інколи людиною, що споживає зелені частини рослин без термічної обробки. При контакті з кислим середовищем шлунка викликає початок процесу виходу з оболонки. В дванадцятипалій кишці паразит повністю вивільняється з оболонки та прогризає через його стінку дорогу до черевної порожнини. Черв не вимагає харчування на цій стадії, але як тільки йому вдасться знайти перанхиму печінки, на що зазвичай витрачається кілька днів, він починає споживати кров. Незріла стадія в печінці проявляється анемією та симптомами, характерними для інфікованих тварин. Паразит рухається по печінці протягом 5-6 тижнів, поки не знайде жовчну протоку, де він досягає зрілості та починає утворення яєць. Один черв відкладає до 25 тис. яєць на день, а в посліді вівці при легкій формі зараження нараховується біля 500 тис. яєць.